... І коли 1 вересня, вчителька зробила перекличку по класному журналові, і побачила скількох її учнів не вистачає в класі, вона, не стримуючи сліз, вибігла в коридор, та довго плакала біля вікна, затуливши обличчя хусточкою... (з розповідей моєї мами про голодомор)

Констянтин Вініченко

Саме цей уривок тексту змусив мене, класного керівника,  з надзвичайною відповідальністю підготуватися до виховної години у 5 класі, дібрати найпотрібніші слова, щоб зачепити, та не поранити дитячі душі, розкриваючи страшні картини голодомору, однієї з найтрагічніших сторінок в історії не тільки України, а й людства.

Не звільняється пам'ять, відлунює знову роками.

Я зітхну. Запалю обгорілу свічу. Помічаю. Не замки-твердині, а храми. Скам'янілий чорнозем -

потріскані стіни плачу.

Піднялись. Озиваються в десятиліттях.

З далини, аж немов з кам'яної гори.

Надійшли. Придивляюсь:

„Вкраїна. XX століття".

І не рік, а криваве клеймо «33».

Ми живемо в інший час і не причетні до тих страшних часів. Тому так важко достукатися до сердець сьогоднішніх поколінь. Але не потрібно забувати, що «ми єдині спадкоємці всього, що було». Тож пом'янімо хоч сьогодні, із запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої історії. Пом'янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хресного путі, хоча б у словах на виховних заходах. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга Тож запалімо свічки... В пам'ять про тих, хто не встиг запалити свічку. Запалімо свічку, хай її побачать ті, хто став зорями.